Поки ми йдемо всередину, він пояснює, що у великих містах, як от Київ чи Одеса, є такі собі «експерементаріуми» – музеї, де діти можуть безпосередньо «доторкнутися» до науки: щось помацати, погратися, навіть зламати і таким чином дізнатися нове. «Як правило, такі місця коштують мільйони гривень, а наш музей обійшовся державі фактично безкоштовно», – всміхається  пан Олександр. Спочатку я не уявляв масштабів цього «фактично безкоштовно», однак трохи згодом, як кажуть, побачив і увірував.

Приміщення тепле, гарно освітлене і комфортне. Повсюди стенди, фотографії і, власне, роботи юних митців. Після локдауну центр потрохи відновлює роботу, в коридорах сидять батьки, чекають своїх дітлахів. Врешті ми потрапляємо до навчально-демонстраційного центру. І ось моя внутрішня дитина прокинулась і перша думка була така: «Не вийду звідси, поки все не роздивлюся». Уся кімната заповнена найрізноманітнішими приладами, іграшками, моделями, гвинтиками, гайками, лампочками, кнопочками. Деякі прилади я згадав ще зі шкільних уроків фізики, а дещо бачив в Інтернеті.

«Що також цікаво, діти майже не бачили ретротехніки. Навіть ваше покоління вже багато цих речей не знає», – зазначає Олександр Степанович і береться показувати нам ретровідділ. Починає він з механічного патефона – пристрою, що відтворює музику з вінілових платівок. Його особливість у тому, що він не потребує електрики чи інших джерел енергії – достатньо просто накрутити спеціальну пружинку, поставити платівку і все, можна танцювати! Сучасним дітям складно уявити, що музику можна слухати без усіляких електричних пристроїв, тому для них патефон – то неабияка дивина. Послухавши якусь стареньку мелодію, Олександр дістає особливий експонат – вінілову платівку, що була виготовлена у Чернівцях ще в Радянському Союзі. Виявляється, була колись така собі артіль «Червона зірка», яка виготовляла вініл для програвачів. За словами Олександра, на той час їх виготовляли тільки у Москві, Ленінграді (Санкт-Петербурзі), Одесі та в Чернівцях. Експонат настільки рідкісний, що його неодноразово намагалися викупити колекціонери, але безрезультатно: «Спочатку сто "баксів” давали, потім двісті, але я не віддав».

Перекидні календарі, домашні телефони, друкарські машинки, лампові програвачі, транзисторні радіоприймачі, пейджери, бобінні магнітофони – усе це працює, усе це живе. Тут і механічні калькулятори: виставляєш необхідні числа, обираєш дію, кілька обертів – готово! Ніяких залежностей від батарейок, електрики, програмного забезпечення тощо.

Олександр Степанович збирав цю техніку протягом 5 років, обходив усі чернівецькі базари і за власні кошти купував і ремонтував. Це ще одна причина, чому він ні за що не віддає ці експонати в чужі руки – надто багато зусиль він сюди вклав, аби комусь так легко віддавати.

Він показує нам найбільший експонат – величезне «щось», з різними датчиками, кнопками, лампами. Каже, що до епохи телефонів, цим пристроєм передавали й отримували повідомлення азбукою Морзе. Це такий передавач сигналів. Він показує на стінці своє фото і додає, що розуміється в цьому, бо ще в армії служив радистом. Достатньо пройти три метри і побачити теж незрозуміле «щось», але вже малесеньке, розміром з кредитну картку. По суті, ця «штучка» виконує майже таку ж функцію, як «штукенція» поряд – отримує повідомлення, називається пейджером. Чудовий наочний приклад, як всього за кілька десятків років змінився технічний світ. Увесь цей ретровідділ нині запросто міститься в нашій кишені, хіба не диво?

Тут лежать і перші представники наших смартфонів – мобільні телефони. Масивні панельки з малесенькими екранчиками і кнопками, а поряд – найдрібніші, розміром з дві сірникові коробки. Олександр дістає один з таких, витягує з нього антену, як в старих радіо, і розказує: «А це – перший мобільний телефон у Чернівцях. Купив його колись мій однокласник за 100 доларів, нечувані тоді гроші».

Тим часом наш провідник продовжує свою історію: перші відеокамери і відеопрогравачі, проектори, плівкові камери. Нині, аби щось сфотографувати, достатньо одного натискання кнопки, а раніше це був цілий ритуал: «Плівку заправили, експонометром кількість світла визначили, діафрагму і витримку поставили, відстань по далекоміру виміряли, виставили по шкалі різкість і аж потім клацнули».

Про колонізацію Марсу, роботизовані іграшки та музичні інструменти власного виготовлення

Помалу ми просуваємося далі по кімнаті. Олександр показує ще одну забавку з минулого: маленький зошит із нерухомими картинками. Але варто лише підставити спеціальну сторінку і поковзати нею по картинках, як раптом вони починають рухатися! Така візуальна ілюзія руху, максимально проста й дуже ефектна, особливо для дітлахів. Після цього наш екскурсовод показує на спеціальний стенд на стіні – кілька таких же картинок. Каже, що це вже вони з дітьми зробили, принцип той самий. Він вмикає кнопку, і спеціальний лист починає їздити вправо і вліво, пташки на малюнках починають літати, вертушки крутитись, а динозаври ходити. А насправді тут всього кілька нерухомих кадрів.

Отак плавно ми переходимо до наступної частини зали – виставки власних виробів дітей. Ну як дітей, Олександр зізнається, що основну частину механізмів робить він, а діти все збирають, скручують, ліплять. І заодно дізнаються, як той чи інший механізм працює.

Він показує нам величенького робота, що тихо-мирно сидить собі під стіною. Але варто лише натиснути на кнопку, як він піднімає голову, починає нею роззиратись у боки своїми очима-ліхтарями і ворушить руками, ніби гребе веслами в човні. Усе це супроводжується скрипом велосипедних ланцюгів і дзвіночками, схоже також з велосипедів. Але найцікавіше, дивитися йому у «нутрощі», бо ж ніяких корпусів немає і запросто можна побачити, як крутяться шестерні, ланцюжки, підшипники й інший металобрухт. Саме так, бо майже повністю цей робот зібрали саме зі сміття. Отак діти, певно, цього навіть не знаючи, долучилися до екотренду з переробки сміття. У містах Європи навіть є спеціальні музеї скульптур, зібраних з металобрухту.

Пройшовши далі, помічаю вже цілі міні-сюжети. Наприклад, українські Карпати: тут і потяги їдуть, і лижники катаються і підйомники працюють. Далі знаходяться футуристичні сюжети. Олександр показує нам, як на Місяці в майбутньому діставатимуть корисні копалини: «Ось тут бурять, тут відправляють на збагачувальну фабрику, а звідти уже забирає крейсер і відправляє на Землю». Він вмикає кнопку, і бур дійсно починає гудіти і «довбати» тверду породу. А поряд вже повним ходом відбувається колонізація Марсу: повсюди зорельоти, зібрані з пластикових пляшок, бази мешканців, міжпросторові тунелі, в яких не видно кінця в буквальному сенсі, навіть електромобіль Tesla є, що свого часу Ілон Маск запустив у космос.

Щороку центр науково-технічної творчості відправляє свої роботи на всеукраїнський конкурс «Наш пошук і творчість – тобі, Україно!». Олександр каже, що там ці роботи якось оцінюють і видають грамоти: «Часом наші діти навіть займають перші місця. У багатьох містах ще залишилися станції юних техніків, ця сфера, на щастя, ще не "загнулась”».

Одразу за космічною тематикою починаються казки. «Дивись, яка специфіка. Коли приходять наймолодші, їм не дуже цікава ця вся фізика, то для них є такий дитячий відділ», – каже Олександр. Тут усе танцює, співає, пищить, як люблять діти. Він тягне руку до іграшкового песика, що мирно сидить у своєму будиночку, а той раптово починає гавкати і вилізати з домівки. Або поряд такий самий собака, тільки голодний. Поставиш йому кісточку в миску і він починає танцювати! Для цього доводиться тваринкам робити операції – розпорювати животи, вставляти механізми, однак результат не може не дивувати. І ось коли діти роблять це, вони починають мислити механічно, розуміти принципи, що і як треба зробити, аби воно рухалося. Серед найновіших експонатів – відьма, котра варить у себе в котлі якесь вариво, а потім помічає непроханих гостей і починає їх лякати. Тут добре помітний прогрес – новіші іграшки вже технологічніші і виглядають зовсім не гірше за атракціони в дитячих парках розваг.

А ось і музична секція. Олександр показує дивний пристрій: валик із, вкрученими в нього,  гвинтиками. Ще перед увімкненням я подумав, що десь таке вже бачив. Зрештою валик закрутився, механізм запрацював і заграла мелодія. Гвинтики поступово зачепляли дощечки, які у свою чергу натискали на клавіші дитячого синтезатора. Отака автоматична музика! Положеннями гвинтиків на валику можна записувати будь-яку мелодію, яку й зіграє синтезатор. Тепер я згадав, що схожий принцип мають шарманки: там також є валик зі шпильками, які «грають» необхідні ноти.

Але це ще не все. Наш провідник вмикає ще один пристрій, таку собі рамку, на якій позначені певні точки. Він проводить по точкам і раптом починають лунати ноти. Одну за іншою, він проводить руками в рамці і починає лунати мелодія, простенька версія гімну України. Я згадую, що це теж уже бачив, це ж лазерна арфа з Кобилянської! Розповідаю про свою здогадку Олександру, на що він лише сміється: «Ха! А ми ще за 5 років до неї це зробили!»

Про те, як виглядає звук, чому бегемоти люблять воду і чому не варто «накручувати» лічильник

Поволі обійшовши всю кімнату, ми повернулися до дверей. Залишилася тільки середина – величезний стіл, на якому компактно вмістились усілякі пристрої, знайомі і не дуже. Це секція фізична, тут прилади, що показують наочно фундаментальні правила роботи нашого світу. Деякі прилади звідси я вже бачив у школі, на уроках фізики.

«Ось наприклад, як виглядає звукова хвиля. Її неможливо побачити, а ми – показали», – каже Олександр Степанович і підходить до ще одного пристрою. Він закручує спеціальний смугастий барабан, а після цього смикає три струни різної тональності, що натягнуті перед барабаном. Враз коливання струн стають помітними – я бачу криві лінії, у кожної струни вони мають різний вигляд: «Ось ти бачиш звукову хвилю – це синусоїди. Кожен звук має свою частоту, амплітуду, свій "малюночок”».

читати далi https://weche.info/blog/